Політичні репресії чи закономірний біг історії?

УКРАЇНА. - Історія розвитку будь-якої держави завжди відтворюється через біографію тих чи інших публічних осіб. Кожне слово чи дія людей, що несуть на собі відповідальність за країну, створює купу обставин, де видимим є те, що подається на тарілочці як істинний і неспростовний факт.

   Часом дійсна правда викривається згодом, рано чи пізно, але невідворотно за принципом: все таємне завжди стає явним.
    Якщо брати у загальному, для багатьох українців сьогоднішні дії влади означають повернення колишніх кучмівських часів, де репресії були чи не найголовнішим інструментом боротьби з інакомислячими. Але вже у новому, вдосконаленому форматі інтелектуального ток-шоу, де одна брехня перекривається більш правдоподібною брехнею, замішеною чи то на ідеї національного порятунку чи то непопулярних реформ.
    Насправді те, що ми наразі спостерігаємо, є нічим іншим, як видимим проявленням роботи державної машини і її апарату примусу. Таким собі сплеском на поверхні гладкої води від жбурляння камінців та камінчиків у бік держави.
    Відомо, що доля кожного громадянина так чи інакше нерозривно пов’язана із державним устроєм. Проте коли пересічний громадянин стає публічною особою, особливо в сфері політики, цей зв'язок набуває нового змісту. Новоспечений політик, та ще й на високій державній посаді, має віддавати собі звіт, що на нього покладається відповідальність за країну і людей, що довірили йому своє благополуччя. З того самого моменту, коли він починає претендувати на неабияку роль у державотворенні, ця особа підпадає під пильну увагу органів державної машини. Бо кожне слово і дія цією людини може бути як конструктивними, так і нести загрозу державному устрою.
    Те, що на сьогодні ми спостерігаємо на прикладі Юрія Луценка, а саме його затримання та ув’язнення під вартою у Лук’янівському СІЗО, не є випадковим фактом або бездумним актом помсти з боку провладних чиновників. Можна по різному називати дану подію – політичні репресії або «дія Закону для всіх», проте ясно одне, що даний факт видається різними сторонами конфлікту кому як вигідно. Бо на сьогодні ніхто з публічних осіб, політологів та експертів, навіть виконавців, не спроможний достеменно зрозуміти причино наслідковий зв'язок подій і дати відповідь такої якості, яка б внесла ясність у те, що відбувається. Якості, що не залежить від політичних позицій. Якості, що не створює ґрунту для домислів і не ставить пересічних громадян у положення несвідомих обмежених суб’єктів, не наводить страху на суспільство і не викривляє реальності. Тому що один цей епізод з екс-міністром МВС є лише частиною цілої низки подій у контексті розвитку суспільства і держави. І якщо не володіти точною інформацією, яка скрита до часу, то істинного положення речей зрозуміти неможливо.
    Насамперед, справи, по яких звинувачують Юрія Луценка, є лише вибірковими фактами його біографії, які виявилися більш придатними для юридичного застосування. Це означає, що нинішні події є лише наслідком цілого комплексу дій даного громадянина, що перебував на дуже відповідальній державній посаді. Насправді, за Юрієм Віталійовичем значиться цілий перелік справ, які, як то кажуть, у заслугу перед Господом не запишуться. Тому тут можна поспівчувати цій людині, бо як показує практика, надати екс-міністру допомогу безапеляційного захисту, напевне, жодна людина наразі не в змозі. Знов таки, за Божою мудрістю «що посієш, то й пожнеш». Це торкається абсолютно всіх людей, але в даному випадку цю сентенцію сміливо можна переадресувати багатьом нинішнім політикам різних кольорів та мастей, що за часи своєї діяльності замінили слово «мораль» на поняття «моралізація», успішно маніпулюючи християнськими цінностями та підмінюючи одвічні істини на «політичну доцільність».
    Причини сьогоднішніх «репресій» Юрія Луценка варто шукати у діяльності цього високопосадовця десь на початку попередньої каденції. Коли б справа не торкалася міністра МВС, то причина могла б лежати у особистому житті, яке також мало вплив на формування якості особи. Однак існує інформація, яка дещо проливає світло на історію і звужує коло дослідження обставин.
    Справа в тому, що наприкінці 2005 року Юрій Луценко припустився великої тактичної помилки, проявивши себе як чиновник, котрий з легкістю йде проти держави заради власних корисливих інтересів. Тоді Юрій Віталійович став міністром МВС по квоті СПУ, яка на той час тісно співпрацювала із ВГО «Громадський контроль» під головуванням Василя Волги. На той момент ця громадська організація проводила розслідування однієї, на перший погляд, незначної корупційної справи відносно пріснопам’ятного банку «Україна». А саме: боржник банку та прокурор районного рівня змовилися кинути банк на 218 тисяч гривень по курсу 1998 року. Роль прокурора полягала в тому, щоб у будь-який спосіб «сплести тапочки» банкіру, що та той час легко робилося, та й нині не важко. Іншими словами, звинуватити невинного і отримати за то купу грошей. І все так і було б, якби те розслідування було б звичайним зверненням громадської організації у межах своїх обмежених можливостей. Однак, то була спланована довготривала спецоперація, яка, ймовірно, ще й досі не завершена.
   Відомо те, що ВГО «Громадський контроль» того часу використовувався державними службами у важливих державних інтересах. Використовувався настільки таємно, що про це не знав навіть тодішній Президент України. Можливо, що і донині недосяжна інформація, наскільки важливим для країни була та організація і яку роль відігравала вона у суспільно-політичному житті. Тому навряд чи ми зможемо уявити, який вплив мав один епізодичний факт з історії цього ГО на долю Юрія Луценка. Очевидно те, що через «Громадський контроль» відбувався збір інформації, зокрема, перевірка якості публічних осіб. Відповідь на запитання, для чого, також очевидна: це були певні заходи на рівні державної машини по обмеженню та запобіганню багатьох негативів з боку цих осіб для держави.
    Отже, коли невідома служба, що здійснювала свою роботу через вищезгадане ВГО, торкнулася того самого районного прокурора, його товаришами було знайдено підхід до тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Як соратник Василя Волги по соціалістичній партії, Юрій Віталійович, керуючись відомою лише йому зацікавленістю, «попросив» Голову ВГО «Громадський контроль» зупинити розслідування справи. Зі свого боку, Василь Волга, також керуючись відомими йому інтересами, задовольнив «прохання» міністра. Працівника, що вів справу, було звільнено. Ті двоє прокурори, що вели дану справу, також згодом поплатилися своїми посадами.
    До речі, згодом боржник банку, що фігурував у корупційній змові проти АПБ «Україна», якось зізнався журналісту і держслужбовцю Ігорю Морозу, що нахабарив настільки, що з головою вистачило б покрити той борг перед установою.
    У цій історії можна було б поставити крапу і забути як малозначущий факт у бурхливих буднях одіозного екс-міністра, якби «товариші» мали тоді справу з пересічним громадянином, якого можна налякати звільненням чи «неприємностями». На жаль, жоден з них й гадки не мав, з якими підводними течіями вони мають справу і як ті події відгукнуться їм у майбутньому. На жаль, бо Юрій Луценко свого часу неодноразово різними делікатними способами попереджався, як він має поводитися на державній посаді, що є добре, а що зле для держави.
    Можна сказати, що в даному випадку Юрію Віталійовичу, і не лише йому одному, поталанило, бо, здається, він стикнувся з дуже інтелігентним стрижнем держави. Інакше «політичні репресії» для нього почалися б ще у 2005 році.  Важко сказати про причини такого відношення до особи з боку державних служб: чи довготерпіння потужної за можливостями сили чи немислимі по масштабах розрахунки. З впевненістю можна лише констатувати, що мова йде про захист державних інтересів. Якщо було б інакше, ми б стали свідками відстрілу чи автокатастрофи, які є недержавними методами вирішення питань у вузьких колах.
    Якщо б можна було б викласти у даній статті всі матеріали згаданої справи, читач, напевне, зміг би дати правильну відповідь на запитання у заголовку. Звичайно, хотілося б отримати відомості і про багато інших, маловідомих чи малозрозумілих фактів, які б проявили причино наслідковий зв'язок теперішніх подій. Проте ця інформація не для публічного розголошення і дорого вартуючи, повністю не надається. До того ж, мета написання даної статті не у злитті інформації, а у демонстрації прикладу, коли громадянин, посівши високий пост, несе відповідальність перед державою і людьми. І що відбувається з такою людиною, коли замість виконання своїх професійних обов’язків, вона не роздумуючи, робить державу своїм ворогом з усіма подальшими наслідками. Однозначно, за все треба платити, невідома лише ціна безвідповідальності у кожному конкретному випадку, бо остаточні рахунки ще нікому не пред’явлені.
    З часом, без сумніву, все стане відомим, бо процеси у суспільстві, як видно, йдуть показові. Постає лише запитання до можновладців та громадян, які лише планують посісти значну державну посаду: чи варто загравати з долею заради ілюзорної та тимчасової вигоди. Адже під час державного будівництва постійно відбувається дуже багато процесів, які є невидимими до певного часу, але проявляються згодом.
    На думку приходить аналогія із картиною, яку митець шар за шаром вимальовує на полотні. Сьогоднішні «політичні репресії» виглядають видимим шаром на тлі цілої картини, якою є нинішня каденція Президента Януковича. Її особливості ще повністю не проявлені, але за цим публічним шаром проглядається добре розіграний опозиційний спектакль, який більше нагадує змову, аніж бажання відстоювати благо народу. Змова, що направлена на дестабілізацію інституту президенства через дискредитацію особи діючого Президента з метою створення з держави аналогу акціонерного товариства, в якому на жодній посадовій особі не буде відповідальності за країну. Популярний нині серед політиків формат відходу від вождізму наразі імплементується на державному рівні. Звичайно, коли нема з кого спитати, набагато вільніше дерибанити країну.
    Розрахунки у «сценаристів» доволі примітивні і взяті з аналів історії: створити Президентові України образ диктатора, влаштувати осуд культу особистості із реабілітацією «героїв» репресій. У такий спосіб підготувати ґрунт для зміни державного ладу в країні. Чи не тому усі ці публічні заяви так схожі на великий спектакль, а особи так артистичні аж до трагізму! Підтвердити дане ствердження або спростувати можна лише у єдиний спосіб: якщо можна було б зазирнути у ті невидимі шари картини, якою, по суті, є державна машина з усіма її підводними течіями.
    Можна сказати одне. Президент Янукович, присягнувши народові України, апріорі отримав звання лідера держави, як нещодавно зазначив у своєму виступі екс-президент Л.Кравчук. Тепер настав час довести Віктору Федоровичу, що він таки дійсно є лідером держави. Це можливо лише при умові, якщо Президент знайде і застосує новий, унікальний інструмент державного будівництва і системного управління державою. Цим він забезпечить поступальний розвиток країни.
    Очевидно, чим більша відповідальність, тим складніші виклики на випробування особи. Можна не погоджуватися з жодним рядком даної публікації, але ніхто не заперечить, що сьогодні відповідальність за долю країни лежить саме на Президентові. Або перемога, або саме на нього «навішають собак» з усіма можливими наслідками.

Олена Треммері,

для КапитализаторЪ.КОМ