Правова база для розрахунку неустойки

Згідно статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яку боржник зобов’язаний передати кредиторові у випадку порушення свого зобов’язання. З цього визначення випливає, що неустойка - це додаткове зобов’язання, що починає обтяжувати боржника з моменту невиконання або неналежного виконання ним основного зобов’язання, тобто з моменту порушення боржником прав кредитора.

 На практиці найпоширенішими способами захисту цивільних прав є відшкодування збитків і стягнення неустойки. У таких випадках боржник задовольняє майновий інтерес потерпілого, надаючи йому грошову (товарну, майнову) компенсацію його майнових втрат. При цьому відшкодування збитків можливе, якщо виплачувана компенсація прямо пов’язана з розміром заподіяної шкоди. Стягнення ж неустойки можливе, коли компенсація пов’язана з розміром збитку прямо або побічно, або взагалі незалежне від нього. Тому основною формою компенсації заподіяного збитку є відшкодування, тоді як сплата неустойки провадиться у випадках прямо передбачених договором та/або законом. Це пов'язано з тим, що збитки є найбільш істотним і розповсюдженим наслідком порушення цивільних прав.

Способи захисту цивільних прав традиційно можемо поділити  на заходи захисту і заходи відповідальності. При цьому, якщо реальне виконання є тільки заходом захисту, то відшкодування збитків і стягнення неустойки визнаються ще і заходами цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язань (або «правовими наслідками порушення зобов’язань», як це зазначено в ст. 611 ЦКУ).

Однак для неустойки загальні визначення на цьому не припиняються, оскільки вона визнається ще й одним з видів забезпечення виконання зобов’язань (п. 1 ст. 546 ЦКУ). Таким чином, неустойка - це одночасно і спосіб захисту цивільних прав, і міра відповідальності за їхнє порушення, і спосіб забезпечення виконання зобов’язань.

Стягнення неустойки та відшкодування збитків, як окремі способи захисту цивільних прав, є виплатами компенсації і, таким чином, протиставляються виконанню зобов’язання в натурі. Інтерес потерпілої сторони (кредитора) не завжди може бути задоволений у повному обсязі шляхом заміни реального виконання на виплату компенсації. У таких випадках кредитор вправі наполягати на тому, щоб його контрагент фактично вчинив так, як передбачено відповідним договором. На практиці зазначене протиставлення часто ставить кредитора перед вибором: вимагати від боржника тільки виплати компенсації або ще й виконання зобов’язання в натурі. Вирішуються такі питання на підставі таких правових норм:

- боржник, що сплатив неустойку та відшкодував збитки, заподіяні порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом (п. 1 ст. 622 ЦКУ);

- у випадку відмови кредитора від прийняття виконання, що внаслідок прострочення втратило для нього інтерес, боржник звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі (п. 2 ст. 622 ЦКУ). Таким чином, виплата компенсації може, залежно від інтересів потерпілого, провадитися як у винятковій формі, так і в поєднанні з реальним виконанням.

Що стосується заходів цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язань, то згідно ст. 217 Господарського кодексу України правовими засобами відповідальності в сфері господарювання є господарські санкції, тобто засоби впливу на правопорушника, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.

Окремими видами господарських санкцій є відшкодування збитків і штрафні санкції (п. 2 ст. 217 ГКУ). При цьому, відповідно до п. 1 ст. 230 ГКУ, штрафними санкціями визнаються неустойка, штраф і пеня у вигляді грошової суми.

Прикладом застосування господарських санкцій може слугувати покладання на несправного боржника додаткового (до реального виконання основного зобов’язання) цивільно-правового обов’язку відшкодувати кредиторові збитки, що виникли в нього внаслідок несвоєчасного повернення боргу, а також сплатити за кожний день прострочення неустойку у вигляді пені, розмір якої визначений у договорі.

Оскільки в ЦКУ правовідносини неустойки включено до Кн. 5 Розд. I «Загальні положення про зобов’язання» Гл. 49 «Забезпечення виконання зобов’язання», то неустойка, як і всі інші способи забезпечення зобов’язань, носить зобов’язально-правовий характер (тобто неустойка по суті - це забезпечувальне зобов’язання).

Згідно п. 1 ст. 547 ЦКУ угода щодо забезпечення виконання зобов’язань здійснюється в письмовій формі. На практиці це виражається в тому, що угода про неустойку фіксується або в самому договорі, що встановлює основне зобов’язання (на забезпечення якого направлена неустойка), або в додатковій до нього (або навіть спеціальній) угоді сторін.

Як і більшість способів забезпечення виконання зобов’язань, неустойка носить залежний від основного зобов’язання характер. Це означає, що при недійсності основного зобов’язання (п. 2 ст. 548 ЦКУ) або припиненні його дії, припиняє своє існування і неустойка як угода, що його забезпечує.

Залежно від правового джерела встановлення неустойки вона поділяється на законну та договірну (ст.ст. 551 і 611 ЦКУ). Застосування законної неустойки не залежить від волі сторін і відбувається в тих випадках, коли умова про неустойку взагалі не включена до договору або ж коли встановлений законом розмір неустойки перевищує розмір договірної неустойки. Відповідно до п. 2 ст. 551 ЦКУ розмір законної неустойки, виплачуваної коштами, може бути зменшений за згодою сторін, крім випадків, передбачених законом. За домовленістю сторін можливо також і збільшення розміру грошової неустойки, установленої законом (при відсутності, звичайно, прямої заборони в законі). Проте суд вправі зменшити неустойку (законну або договірну), в той же час повністю звільнити боржника від її сплати, якщо розмір неустойки значно перевищує розмір збитків, понесених кредитором (п. 3 ст. 551 ЦКУ).

Якщо ж виходити з предмета неустойки, яким, згідно п. 1 ст. 551 ЦКУ, може бути грошова сума, рухоме та нерухоме майно, то варто розрізняти неустойку грошову та майнову (останню називають ще «товарною»).

Слідуючи далі, грошова неустойка, з урахуванням способу її розрахунку, ділиться на два підвиди: штраф і пеню. Тут відразу необхідно підкреслити, що слова «штраф» і «пеня» - це не синоніми терміну «неустойка», а її різновиди, оскільки в них є як схожі та відмітні ознаки. Загальне полягає в тому, що штраф і пеня є грошовими сумами, стягуваними кредитором з боржника у випадках порушення ним зобов’язання. Розходження виражаєтсья в способі визначення неустойки. Так, якщо штраф - це неустойка, однократно обчислювальна у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання (п. 2 ст. 549 ЦКУ), то пеня - неустойка, обчислювальна у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (п. 3 ст. 549 ЦКУ). Відсотки на неустойку не нараховуються (п. 2 ст. 550 ЦКУ).

Одночасно слід зауважити, що Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 22 листопада 1996 р. №543/96-ВР законодавці врегулювали відносини платника та одержувача грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань, а відтак, існування такого документа стоїть на варті захисту сторони-одержувача грошових коштів і може захистити його від порушень. Стаття 1 зазначеного Закону передбачає, що у випадку прострочення платежу платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, а ст. 3 цього ж Закону передбачає, що розмір пені не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Що ж стосується 3 відсотків річних, то цей вид відповідальності згідно п. 2 ст. 625 ЦКУ застосовується виключно за порушення грошового зобов'язання. У зв'язку з цим, якщо грошове зобовязання відсутнє (наприклад - в договорах міни), то вказаний вид відповідальності застосованим бути не може.

Щодо давності застосування санкцій необхідно відзначити наступне. Пункт 4 ст. 232 ГКУ встановлює термін нарахування відсотків за неправомірне користування чужими коштами: вони справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо закон або договір не встановлюють для нарахування відсотків інший строк. Проте у п. 6 ст. 232 зазначено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом чи договором, припиняється через шість місяців із дня, коли зобов'язання мало бути виконане. Відкинувши посилання на “якщо інше не встановлено законом чи договором”, отримуємо неоднозначну ситуацію. З одного боку, штрафні санкції мають бути виплачені по день сплати кредитору заборгованості, а з іншого – їхнє нарахування має припинитися через шість місяців з дня, коли зобов'язання мало бути виконане. Якщо звернути увагу на п. 6 ст. 231 ГКУ для визначення, що саме слід розуміти під користуванням чужими коштами (штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках за весь час користування чужими коштами), то можна дійти висновку, що ГКУ встановлює загальний термін нарахування штрафних санкцій за прострочення зобов’язання в шість місяців, а для прострочення грошових зобов’язань – спеціальний термін, вказаний у п. 4 ст. 232.